Загід Геннадійович Краснов - офіційний сайт

Бити по пологових будинках, житловим будівлям, ТРЦ і людях, які зранку йдуть на роботу – це за межею людяності. Це не просто жорстокість, це патологічна і маніакальна ненависть до всього живого.
У Повітряних силах заявили, що стільки цілей одночасно ще не бачили на моніторах, що запустили майже всі види ракет, які несуть у собі смерть і руйнування.
Це зайве нагадування нам, що мета окупантів – знищення України. Що не має в Україні безпечних місць, відсидітися не вийде, і це війна проти кожного з нас. Тому кожен з нас має стиснути зуби і працювати на Перемогу. У нас немає іншого вибору.
Мої співчуття усім родинам загиблих і одужання постраждалим.
Ми переможемо!

Одні обурені, інші сприйняли спокійно. А чоловіки призовного віку, які втекли за кордон, масово вишукалися у черги до паспортних столів в Європі, аби продовжити дію своїх документів і далі спокійно відпочивати, поки в Україні триває війна. Бо потім можуть ці документи не продовжити.
І от дивлячись на цю реакцію, в мене виникає певний дисонанс. Я не розумію деяких речей.
Як, наприклад сприймати людей, які кричать «Слава ЗСУ!», а потім йдуть в анонімний телеграм-канал про місця роздачі повісток і залишають інформацію, де бачили працівників ТЦК. Тобто вони не тільки самі не хочуть вступати до лав ЗСУ, а й іншим допомагають не отримати повістки.
Так «Слава ЗСУ» чи ні?
Треба визначитися – ми хочемо захистити нашу землю чи здатися? Якщо здатися, то треба перестати займатися ліцемірством і кричати «Слава ЗСУ!». Якщо перемоги, то маємо зрозуміти – ніхто за нас самих країну не захистить. Треба брати повістки і йти на фронт. Чого це має робити хтось інший?
Хтось може сказати – держава не виконує зобов'язань, гроші на армію розкрадаються, не вистачає всього. Але держава – це ми. При владі люди, яких ми самі обрали. Виходьте у публічну площину, висловте своє обурення, вимагайте посадити тих, хто розкрадає гроші для армії. Але воювати все одно потрібно, чи краще на зло корупціонерам віддати країну окупантам?
Так, має бути справедливість. Коли вимагають відправити на фронт нардепів чи міністрів – це, вибачте, тупі емоції. Бо замість них доведеться ставити інших, щоб керували процесами. Бо без керівництва жоден процес неможливий. Тому питання треба ставити інакше – чи воюють діти чи члени родин нардепів, міністрів та інших високопосадовців разом з народом? От коли діти наших топ-чиновників будуть на фронті, самі чиновники (їхні батьки) ухвалюватимуть закони і рішення, спрямовані на перемогу.
Я розумію, що багато хто обурюється можливим запровадженням обмежень прав за ухиляння від служби. Я категорично проти будь-якого свавілля з боку влади, але певний примус, якщо не має іншого виходу, може мати місце. Але все має бути засновано на принципах справедливості і рівності всіх перед законом. Нинішній законопроект – лише «чернетка», яка буде ще доопрацьовуватися. Тому нашим нардепам слід підійти до кожного пункту зважено і відповідально. Бо мова йде про долю країни і кожного з нас.

Однозначно так! Але питання – коли і якою буде на той момент наша економіка. Бо якщо як сьогодні – це буде крах.
Хто має уявлення про те, що відбувається в економіці України, той зрозуміє. Хто не розуміється – той буде хейтити. Я кажу неприємні речі для тих, кого охопила ейфорія після звістки про початок переговорів з ЄС, але правда часто неприємна.
Для окремого українця вступ в ЄС – це величезний, я б сказав шалений плюс. Він може поїхати куди заманеться в Європі, знайти роботу по душі, жити і кайфувати.
Але з точки зору країни і людини, яка думає про Україну, це справді крах при тому економічному стані, який є і який буде одразу після війни. Це знищення незалежності, бо Україна може опинитися в якості сировинного придатку.
За стіл треба сідати з рівними. У даному випадку стіл – це ЄС. Для цього спочатку треба змінитися самим – перестати давати і брати хабарі, правоохоронці мають виконувати свою роботу – саджати корупціонерів, нардепи і уряд працювати для створення умов для покращення життя. Якщо так буде, то вже за п'ять-десять років ми станемо країною, яка буде справді рівною з країнами ЄС, і тоді ми безболісно вступимо до Євросоюзу.
Я люблю свою країну і хочу щоб вона була такою, якою пишатиметься кожний українець. Над цим треба працювати. Нам усім.

Коли я дивлюся у завтрашній день нашої країни, мене засмучує, що ми фактично втратили ціле покоління молоді. Хто будуватиме майбутнє України?
Два роки пандемії, майже два роки війни, і мінімум рік-півтора попереду. Тобто діти у школах і вишах з 2020 року по теперішній час і до закінчення війни не отримали і не отримають нормальної освіти. Тобто це покоління неосвічених дітей.
А діти, які до цього часу закінчили школи та виші – де вони? Одні виїхали, хтось на фронті, але мінімум 100 тисяч – в «офісах», в кол-центрах. І це мене засмучує навіть більше, ніж неосвічені люди. Люди у молодому віці, коли формуються як особистості, займаються кидаловом і шахрайством.
Тобто ми маємо молодь у часовому діапазоні до 10-15 років, які не освічені і шахраї. Для держави це страшна річ. Особливо на тлі повної відсутності державної політики виховання молоді, коли в нас навіть матерщина стала нормою. Куди ми котимося?
Я б не порушував це питання, якби не мав відповіді, що ж з цим робити.
Перше. Я впевнений, що аморальна людина не може любити свою країну. І якщо ми прагнемо збудувати після перемоги процвітаючу Україну, інститут пропаганди моральних і сімейних цінностей має працювати, а не існувати для галочки, щоб чиновники відповідних міністерств освоювали бюджетні кошти.
Друге. Молодь часто йде в кол-центри не через те, що їм подобається дурити бабусь, а через неможливість заробити нормальні гроші. Я і до війни казав, що це питання вирішується елементарно. Аби не створювати конкуренцію вітчизняному виробнику, візьміть сектор економіки, який відсутній у нашій країні, тобто сектор високих технологій – виробництво чипів, комп'ютерів, цифрової чи побутової техніки. Ухваліть закон, яким звільніть інвесторів від усіх податків на 5-10 років, якщо вони відкриють виробничі потужності цих галузей в Україні.
Розуміючи що в час війни є ризик для інвестора, підійдіть до вирішення проблеми неординарно. Запропонуйте інвесторам збудувати підприємства поблизу кордону із Західною Європою, де обстрілювати точно не будуть – теж Закарпаття, де немає сьогодні навіть комендантської години та повітряних тривог. Єдина умова для інвесторів – якщо не європейські, то наближені до європейських зарплати. Запевняю, молодь не втікатиме за кордон, не побіжить в «офіси», а піде працювати туди. Врешті-решт, хоча б спробуйте, ви ж нічого не втрачаєте.
Але наша Верховна Рада навіть цього не робить, а ухвалює закони про марихуану, гральний бізнес чи перейменування вулиць і т.і. Але проблема з молоддю сама по собі не вирішиться. І яке майбутнє збудують люди, які навіть не мають базових знань з математики, зате добре навчилися дурити своїх співвітчизників?
P.s. А не ухвалюють такі закони з однієї простої причини. Ще до війни в Україну імпортували високотехнологічну продукцію на 15 млрд доларів. І це тільки офіційно, без урахування того, що зайшло в обхід митниці. Уявіть, скільки заробляється на такому імпорті. Тому бізнес, який завозить в країну телевізори, фотоапарати, комп'ютери, телефони і т.д., зробить все, щоб блокувати будь-які законопроекти, спрямовані на розвиток цієї галузі економіки в нашій країні. І щоб змінити ситуацію потрібна політична воля нашої влади.

Справжню ціну свободи знають тільки воїни, які зі зброєю в руках звільняють нашу землю від окупантів. Кожен, хто під крижаним вітром, в промерзлих окопах чи по коліно у багнюці у жорстоких боях допоміг Україні вистояти і попри все рухається уперед.
Мужньо і самовіддано. Демонструючи міць, силу і незламну волю.
Тому наша безмежна вдячність і віра в ЗСУ має бути не на словах, а у максимальній допомозі і підтримці наших захисників.
Щодня. В необхідній кількості.
Сьогодні всі ресурси мають йти на фронт. Заради Перемоги і збереження життів наших воїнів.
Слава ЗСУ!

Будь-які закони, які у нас приймаються, повинні базуватися на принципах рівності прав, логічності та справедливості.
Це істина.
Але не для наших законодавців.
Мав розмову із знайомим, який зараз воює на фронті. Дружина з меншою дитиною за кордоном, а вдома залишився 19-річний син-студент. І мій знайомий не розуміє, коли він на фронті захищає Україну, чому його син навіть на тиждень не може поїхати провідати маму?
В своєму нерозумінні він правий, бо вік його сина під обов'язкову мобілізацію не підпадає. То чого обмежувати його права?
Я вважаю, що на законодавчому рівні слід дозволити чоловікам тимчасово (на тиждень) виїжджати за кордон, якщо бодай один член їхньої сім'ї воює на фронті.
Чому топ-чиновники, в яких в родині ніхто не воює, можуть виїхати за кордон? Спортсменам теж можна. Музикантам, які під приводом допомоги ЗСУ заробляють гроші, теж можна. Чи просто деякі люди раптом стають волонтерами, правдами-неправдами роблять собі документи, хоча ніколи не мали до цього відношення, і теж спокійно можуть їхати за кордон. А сину фронтовика не можна(
И де тут справедливість?
Будь-які закони мають ухвалюватися із принципів логіки та справедливості. І родини фронтовиків мають право на певні преференції, захист і особливе ставлення. Тому ситуацію слід змінювати.
До речі, в Україні майже 40 млн населення, це понад 10 мільйонів родин. І якби з кожної родини, і насамперед топ-чиновників, хоча б один член сім'ї воював, в нас армія була б більша за російську в 7 разів. І тоді б у нас точно не виникало б необхідності обмежувати комусь виїзд за кордон.

Кожен, хто сьогодні боронить українську землю із зброєю в руках і крок за кроком звільняє нашу країну від окупантів, заслуговує особливої шани.

Десантники – важлива складова Збройних Сил України, яким ми повністю довіряємо, у відвагу і міць яких ми віримо.

ДШВ – це воїни з незламаним духом і сталевою волею, здатні зробити реальністю неможливе. Вони там, де найгарячіше і найважче. Але вони рухаються уперед за будь-яких обставин і виконують свою важку роботу, як і кожен рід військ ЗСУ. Бо успіх на полі бою – це поєднання зусиль усіх, хто сьогодні на передовій. І Перемога одна на всіх!

З Днем ДШВ!

Коли комусь раптом здасться, що він втомився від війни, передивіться ці фото.
Знову і знову.
Саме так виглядає шлях до нашої Перемоги!
Допомагаймо ЗСУ!
P.s. Фото зробили фронтові фотографи Костянтин і Влада Ліберови.

Це найгірший показник з 2016 року.
І головне тут те, що верховенство права не залежить від того, чи йде у нас війна, хто наші сусіди, чи ми члени НАТО або ЄС. Воно залежить виключно від ставлення нашої влади і нас самих до рідної країни.
Наприклад, для здолання корупції головне провести ефективну судову систему, щоб наші суди за гроші в угоду комусь не називали біле чорним, а чорне білим. Щоб покарання для корупціонерів було неминучим, щоб звичка брати і давати хабарі зникла назавжди.
Ми маємо самі подбати про свою країну. І не заради рейтингу, а заради самих себе і України.

Для наближення Перемоги кожний можновладець чи нардеп під час ухвалення рішень чи законів має ставити собі головне питання: «Як це допоможе Україні перемогти»?
Бо наші урядовці ведуть себе так, нібито немає війни, їм нікуди поспішати і все саме собою розсосеться. Ніби наші воїни не гинуть щодня на фронті, а наші діти і жінки не гинуть від ракетних обстрілів. Я не знаю, ким треба бути, щоб при цьому відчувати себе комфортно.
Коли наші нардепи замість вирішення економічних питань і захисту людей бігають по Міноборони і Мінюсту і лобіюють закон «Про реєстровані партнерства», фактично одностатеві шлюби - як це нам допоможе перемогти?
А до цього були питання легалізації канабісу, декриміналізації порно і т.д. І при цьому кричать по права людини. Серйозно? А права наших воїнів, наших поранених достатньо захищені? Вони мають все необхідне? А права наших жінок, дітей, пенсіонерів достатньо захищені? Вони у безпеці і всім забезпечені?
Коли на фронті не вистачає не тільки зброї чи снарядів, а елементарних аптечок, а ми витрачаємо бюджетні кошти на серіали, музеї, бруківку, стадіони - як це нам допоможе перемогти?
Коли багато хто з наших воїнів воюють вже другий рік, а наші нардепи оголосили амністію тим, хто втік з країни і не збираються їх карати задля збереження нації в майбутньому – як це допоможе нам перемогти? Тобто генофонд нації не ті, хто захищає свою країну зі зброєю, і не ті, хто залишився і щодня працює на Перемогу, а фактично дезертири? То скажіть про це нашим воїнам в обличчя.
Коли малий і середній бізнес часто майже всі прибутки віддає на потреби фронту, забезпечує тим, чим має забезпечувати держава, а замість вдячності Рада повертає перевірки і дозволяє кошмарити підприємців – як це нам допоможе перемогти?
Таких питань безліч. Нашим можновладцям слід вже схаменутися, перестати влаштовувати «зашквари» і нарешті подумати про країну. Сьогодні дії кожного українця мають бути підпорядковані одному єдиному питанню: «Як це допоможе Україні перемогти».
Ми все одно обов'язково переможемо, але ціна цієї перемоги щодня зростає. І вимірюється життями наших людей.

Це рекордні видатки на оборону за всю історію України. Це правильно під час війни. Але цього замало.
Ми витрачаємо на оборону більше, ніж надходить до нашого бюджету. А є ще пенсії та інші соціальні видатки. Ми повністю залежимо від допомоги Заходу. Але при цьому ми цю допомогу і бюджетні кошти в цілому тринькаємо на що завгодно – серіали, пропаганду, барабани, або взагалі демонтуємо якісні дороги і будуємо на їхньому місці нові.
Абсурд. А під час війни це взагалі мародерство. Як це допомагає людям, які рахують кожну копійку, і як це допомагає нашим воїнам на фронті? Досить вже знущатися з країни і людей.
Влада має негайно ухвалити кілька стратегічних рішень. По-перше, на рівні всієї країни заборонити витрачати бюджетні кошти на будь-які роботи, крім аварійних. По-друге, повністю перевести економіку на військові рейки, що стимулюватиме створення нових робочих місць, надходження коштів у бюджет і наблизить Перемогу.

Я обома руками за реформи. Але я проти, щоб з українців робили дурнів. Бо перше питання, яке виникає до уряду – а що сталося з тими планами реформ, які були озвучені раніше? Вицвів папір, на якому вони були роздруковані, чи треба оновити картинки у презентації? Бо більшість озвучених тез у новому плані були у списку реформ і 5, і 10 років тому. А результату – нуль.
Чи справа в тому, що то були просто плани реформ, а тепер, як зазначають в уряді, «на основі 7 рекомендацій ЄС, а також маячків МВФ і концепту посилення стійкості демократії, який був презентований США»? Тобто, поки західні партнери не поставили ультиматум, ми не здатні реформувати власну країну?
Таких питань ще багато, але є очевидні речі.
Будь-який план реформ, де першим пунктом не стоїть подолання корупції – приречений на провал. Бо саме це найбільше вбиває країну, заганяє людей у злидні, знищує довіру до влади з боку суспільства та імідж країни у світі. А в умовах, коли вся країна бореться за свободу і незалежність, а наші воїни віддають своє життя на фронті, корупція має бути прирівняна до державної зради.
Будь-який план-реформ, де в основу не покладене стимулювання української економіки і створення робочих місць, захист вітчизняного бізнесу на світових ринках, не зрушить країну з місця. Ми маємо заробляти гроші в бюджет, а не жити в борг. Бо гроші – це зброя для армії і наших воїнів, це підтримка людей в скрутні часи, це фундамент для подальшого розвитку країни.
Будь-яка реформа, яка не передбачає політичної, кримінальної чи іншої відповідальності нардепів чи можновладців за те, що ці реформи не відбуваються, або державні кошти розкрадаються, не змусить чиновників працювати на країну.
І я вважаю,що треба заборонити нашим урядовцям говорити, що ми не можемо здолати корупцію, запустити економіку чи покарати казнокрадів, бо у нас війна. Народ все бачить, і люди цього не пробачать.
Сьогодні вся країна має працювати на Перемогу!

Захищати рідну землю – це найвищий прояв любові до своєї країни і свідомій вибір вільних людей. Бо свободи і незалежності варті тільки ті, хто готовий їх виборювати.
Незламні, мужні, сильні - наші воїни щодня часто ціною власного життя звільняють Україну. І коли комусь здається, що йому важко і він втомився, нехай подумає, що нашим захисникам у сто разів важче і вони не просто стомилися, а виснажені. Проте не зупиняються, йдуть уперед. І попри нелюдські випробування в їхніх очах ми бачимо віру і впевненість у Перемозі.
Найкраща вдячність нашим Героям – щодня, без зупину допомагати їм усім, чого вони потребують. Кожен на своєму місці. Ми робимо це щодня і робитимемо стільки, скільки буде необхідно. Бо в нас одна країна і ми один народ. І Перемога – одна на всіх.
Ми маємо пам'ятати і шанувати усіх, хто віддав життя за Україну. Ми маємо забезпечити турботу і лікування тим, хто повернувся з війни пораненим. Ми маємо надати максимальну підтримку тим, хто зараз на фронті кожного дня йде у бій. Щоб вони якомога скоріше повернулися до своїх родин і мали змогу обійняти своїх батьків і дітей.
Ми вже довели, що українці – це сила, яка здатна дати відсіч будь-якій агресії. Так є і так буде.
З Днем Захисників і Захисниць України!

Недружні заяви польської влади у бік України частину українців здивували, частину обурили. Допомагали, підтримували і раптом – «зрада». Але чи справді раптом?
Одна з головних причин - провал нашої пропаганди. Всі наслухалися заяв наших політиків і можновладців, що у війні з росією ми захищаємо Європу. І у частини наших біженців в Європі такі заяви взагалі «зірвали дах», вони ці заяви наших політиків сприйняли буквально: «раз ми захищаємо Європу, то вони нам винні». І дехто з них почали по-хамськи поводитися у побуті, в магазинах, кафе, на дитячих майданчиках, «качати права» у спілкуванні з місцевими жителями.
Звісно, у європейців стрес. Коли за їхні податки допомагають нашим біженцям, а їм кажуть, що вони ще й винні – спрацьовує захисна реакція, хочеться відвернутися. Бо самі пересічні європейці, прості люди, ледь зводять кінці з кінцями, часто живуть на кредити. Але коли до нас прийшла війна, прийняли наші родини і всім забезпечили, жертвували чим могли на допомогу, з розумінням ставляться до підвищення цін. Але не розуміють, за що їм у відповідь така невдячність.
Так, заяви польських політиків пролунали на фоні майбутніх виборів. Кожен політик говорить те, що відповідає настроям його виборців, що їм сподобається. І недружній тон висловлювань свідчить про те, що в Європі люди втомилися – не від України, а саме від такої поведінки самих українців на всіх рівнях – від влади до біженців.
Треба припинити дурити самих себе. Ніхто нам нічого не винен, і ніяку Європу ми не захищаємо. Навіть СРСР при його військовому потенціалі, який в рази перевищував нинішній потенціал росіян, боявся подумати про напад на НАТО, а зараз тим більше ніхто не ризикне.
Ми захищаймо свою країну, своїх дітей, своє майбутнє, а Європа нам в цьому допомагає. Ми маємо за це їй дякувати, бути максимально обережними і відповідальним у кожному слові, у кожному жесті, у кожному вчинку. Будучи країною, яка просить про допомогу, ми не повинні поводитися так, ніби це ми комусь допомагаємо. Не провокувати конфлікти на рівному місці. Бо саме на таких нюансах вибудовуються стосунки між країнами і народами. 

Політична підтримка і зброя. Це те, що вкрай потрібно Україні для Перемоги.
Саме Перемоги, бо наші союзники часто говорять про те, що країна-агресорка не має перемогти, що вони підтримуватимуть Україну, але не ризикують прямо сказати, що їхня мета – Перемога України. І дуже важливо, що наші партнери почали це визнавати і відверто говорити це вголос.
На підтвердження хочу навести слова голови МЗС Литви Ландсбергіса: «Ми повинні відмовитися від фрази про підтримку України так довго, як буде потрібно. Вона більше не працює. Ми повинні бути більш відкритими у тому, яка наша мета в Україні, і ми повинні бути дуже конкретними у тому, що ми маємо бути з Україною до її Перемоги».
Така публічна позиція дуже важлива, оскільки від кінцевої мети залежить все. І дуже важливо, щоб мета союзників повністю співпадала з метою українців – звільнити наші землі і здобути Перемогу!
Так воно і буде. 

Один український високопосадовець заявив, що тотально, до нуля, здолати корупцію на українській митниці можна буде, коли Україна стане членом ЄС.
«Чим скоріше кордон зникне разом із митними пунктами пропуску, тим скоріше ми поборемо корупцію», - сказав він.
Немає об'єкта – немає проблеми. Дешево і сердито.
Якщо слідувати цій логіці, то корупцію у медицині ми здолаємо, коли люди перестануть хворіти. У судах, коли всі перестануть порушувати закон, а корупцію в держорганах – коли зникнуть чиновники.
Геніальна схема, справжнє ноу-хау у світовій боротьбі з корупцією. А головне, дуже зручна для наших високопосадовців – нічого робити не треба і можна казати людям, що от вступимо до ЄС і буде щастя.
Тільки є нюанс. В ЄС чомусь вимагають від нас спочатку здолати корупцію, а не приймати Україну, щоб за нас з цією корупцією боротися. Зачароване коло якесь.

Президент наклав вето на закон про е-декларації.
Абсолютно справедливе, логічне і відповідальне рішення нашого гаранта, на яке очікувало українське суспільство.
Нашим нардепам пора зрозуміти, що тишком-нишком збагачуватися під час війни не вийде. Ті, хто приймають закони, по яких живе країна, мають самі у першу чергу їх виконувати і демонструвати приклад доброчесності і відкритості. А потім вже вимагати цього від людей.
Сподіваюся, нардепи почують сигнал від Президента і якомога швидше проголосують за закон у новій редакції.

Другий рік поспіль ми зустрічаємо День міста в шаленому темпі боротьби за нашу свободу і незалежність. Ми заряджені на Перемогу, ми працюємо на Перемогу, і ми обов'язково її здобудемо!
Ми всі – одне ціле. І ті, хто зараз на передовій захищає рідне місто і всю Україну. І ті, хто на своєму робочому місці підтримує економіку держави, допомагає ЗСУ.
Дніпро – місто з невтомними, щирими, працьовитими і завзятими людьми, для яких немає нічого неможливого.
Дніпро – місто з незламним духом, зі сталевими нервами, патріотичною душею і тонким гумором. Не має такої сили, яка б могла наше рідне місто зламати, залякати чи змусити опустити руки. Саме тому ми не переможні.
Настане день, коли ми всі знову зберемося «за одним столом», щоб відсвяткувати День міста – у парках і скверах, на набережній чи за родинним столом. Коли повернуться ті, хто зараз йде в атаку на фронті, і ті, кого війна змусили залишити Дніпро. Ми обов'язково як слід віддамо шану рідному місту. Гучно, на повну, від душі! Бо ми цього варті.
З Днем міста!

Виглядає як подачка для суспільства і міжнародних партнерів – мовляв, хотіли повернення декларування? Нате, але що у нас в кишенях – то не ваша справа.
Помиляєтеся.
Кожен, хто отримує зарплати з бюджету, з народних грошей, має повністю звітувати перед людьми. Інакше рішення нардепів – це просто шулерство.
В умовах, коли вся країна б'ється за Перемогу відносини між всіма гілками влади і народом мають бути максимально чесними і прозорими.
В умовах, коли ми повністю залежимо від фінансової допомоги і постачання зброї від Заходу, не можна давати привід для партнерів сказати, що корупційні ризики гальмують постачання зброї в Україну. Як це сказав днями президент Литви. Всі все бачать.
Пояснення нардепів, що реєстр закритий з питань безпеки через війну, не витримують жодної критики. Буквально за день до голосування за е-декларації НАЗК відкрило доступ до реєстру корупціонерів з урахуванням побажань Міноборони щодо безпекових питань. Але відкрило. Тож чому у НАЗК знайшли спосіб, а у Верховній Раді ні?
Питання здається риторичне. Хоча в ухваленому законі є норма, що нардеп за власним бажанням може відкрити дані про себе. От і побачимо, хто поважає народ, а хто робить з людей дурнів.